М. П. Пісцова

(м. Полтава)

Нотатки Лубенської етнорозвідки

(про Ганну Сметанко)

Розповідь інформаторки Ганни Олександрівни Сметанко занотована

під час етнорозвідки до села Михнівці Лубенського району.

Ключові слова: етнорозвідка, Полтавський краєзнавчий музей

імені Василя Кричевського, Лубенський район, інформатор,

Михнівці.

Одним із необхідних напрямів наукової діяльності музею є експе-

диції та розвідки. У липні 2016 р. науковці Полтавського краєзнавчого

музею імені Василя Кричевського Власенко І. О., Кондратенко М. Д.,

Пісцова М. П. та учасники гурту «Родовичі» виїжджали на етнорозвід-

ку до Лубенського району з метою виявлення, фіксації матеріальної і

духовної культури мешканців мікрорегіону.

Одним із пунктів призначення було село Михнівці, що знаходиться

на правому березі річки Сліпорід. За легендою, багаті дичиною та ри-

бою угіддя, родючі ґрунти в долині цього водного потоку привабили

козака Міхна, і він вирішив заснувати тут свій хутір десь на початку

XVII ст., який із часом і перетворився на село, що стало називатися

Михнівці.

За переписом 1859 р. у селі налічувалось 168 дворів, 1229 жителів.

Основну масу населення складали виборні або реєстрові козаки, які

мали власну амуніцію, озброєння і зобов’язані були нести військову

службу. Сьогодні населення становить 889 осіб.

Із вдячністю зазначаємо, що мешканки села Ганна Олександрівна

Сметанко (Герасименко) (1921 р. н.) та ї ї дочка Надія Кирилівна пого-

дилися стати нашими інформаторами. У ході спілкування Ганна Олек-

сандрівна (рис. 1) розповідала про своє життя, співала багато пісень,

зокрема, обрядових (веснянки, петрівчані, весільні), родинно-побуто-

вих, строкових. Подаємо тезово її спогади.

Батьки Ганни Олександр Михайлович (1901–1942) та Єфросинія

Олексіївна (1900–1940) одружилися рано (у 18 років); вже в сім’ї було

двоє дітей, коли забрали чоловіка до війська; після служби він прой-

шов курси агрономів, пізніше у селі обладнали хату-лабораторію, де

виводили сорти (займалися селекцією) картоплі, помідорів. Єфроси-

нія працювала ланковою, пекла хліб на продаж у магазин, вміла ви-

шивати, гарно співала, і досі у родині зберігається як реліквія тканий

кролевецький рушник, що належав бабусі Єфросинії Олексіївни. Його239

одягали лише на весілля як

пояс, кінцями наперед, піз-

ніше ним прикрашали оселю

на великі свята. При хаті-ла-

бораторії був звичайний лік-

без (термін навчання в такій

школі становив 3–4 місяці,

програма включала читання,

письмо, рахунок), там вчила-

ся читати і Єфросинія Олек-

сіївна. До того просила дочку

Ганну читати їй Біблію, а вона

пояснювала прочитані тексти.

Всього у родині було 6 ді-

тей: Ганна (1921 р.н.), Дарина

(1923–2003), Микола (1927–

2008), Олександра (1931),

Любов (1934), Тетяна (1940).

Ганна була найстаршою, за-

кінчила чотири класи. Голо-

домор пам’ятає погано, але

розповіла, як готували мим-

ряники або чемберлени: чух-

рали липове листя, товкли у ступі качани від кукурудзи, просіювали на

густу решетину, мішали до борошна, щоб більше було, і пекли. Батько

працював у колгоспі і різав людям хліб на пайки, збирав крихти, які

залишалися і приносив додому. Порятунком також були корова і коза,

які давали молоко. У 1939 р. перед Покровою переїхали у Челябінську

область, м. Копєйськ, там невдовзі померла мати Єфросинія Олександрівна

від приступу апендициту (1940 р.). Батько одружився вдруге,

потім відіслав Ганну і Дарину у Михнівці до бабусі (своєї мами), щоб

отримали у колгоспі землю, і хотів повертатися відразу ж за ними. А це

було за 10 днів до початку війни. Герасименко Олександр Михайлович

не мав однієї ноги та його відправили на фронт «картоплю чистить, не

повернувся, загинув під Ленінградом».

«У той рік, коли прийшли німці, був багатий урожай буряків, уро-

дили коноплі. Окупанти організували викопку буряків, і люди роз-

бирали, кому скільки було потрібно». Потім почали забирати: «у 1942

році вивезли з села душ 20», Ганні йшов 21 рік. Усіх дівчат зігнали у

Засулля, хто не боявся, – тікали. «Підігнали ешелон, всередині був за-

стелений соломою, на стінах – кізяки. Позагонили і закрили. Везли у

саму Австрію, попід землею». Привезли у місто Шладмінг. Спочаткуполонені будували кам’яну дорогу, били камінь і викладали. У таборі

було близько 90 осіб. Приходили бауери (місцеві поміщики) і відібрали

дівчат працювати у домашніх господарствах, потім з’явилися праців-

ники з деревообробної фабрики і відділили 12 осіб, Ганна з Дариною

потрапили також у ту групу. «Як ми попали в Германію, та було сидимо

плачемо, плачемо, а потім співаємо», – згадувала Ганна Олександрівна.

Часто лунала «Виряжала, мати дочку в чужу стороночку»:

Та й в неділю рано, синє море грало,

Та й виряжала мати дочку в чужу стороночку.

Чужу стороночку, та між чужії люди,

Ой, хто ж тебе, доню моя, жалувати буде.

Та пожаліють мене, ненько, чужії люди.

Годитиму, робитиму, добре мені буде.

Годила, робила, робота не мила,

Кажуть люди, ще й говорять – дівчина лінива.

У неділю вранці стояла на кладці,

До схід сонця ноги мила, тим я нещаслива.

Ой, матінко моя, тепер я не твоя,

Тепер я того пана, що йому оддана.

Добре ж тобі, мати, завдаточки брати,

Прийди, прийди, подивися, як їх відробляти.

Та полетіть синиці, де ж мої сестриці,

Нехай прийдуть одвідають мої жалібниці.

Та полети ж ти, орле, там мій братік оре.

Нехай прийде одвідає, яке мені горе.

Чи ти ж, ненько, чула, як я в тебе була,

Під напільнє віконечко як голубка гула.

Вийду я на гору, крикну я додому:

Вари, мати, вечеряти та й на мою долю.

Варила, варила, не багато – трошки.

Нема ж тобі, моя доню, ні миски, ні ложки.

Мисочку розбила, ложечку згубила,

Оце ж таку тобі долю, донечко, вділила.

Народила мене мати в зеленому просі,

Горювала я малою, горюю я й досі.

Та родила ж мене мати у святу неділю

Та й родила гірку долю, де ж я її діну.

Ой, матінко-вишня, чому ж я у вас лишня,

Чужі дівки йдуть до церкви, а мені не можна.

У неділю рано ще сонце не встало,

А моя мати ріднесенька по дворочку ходить.

По дворочку ходить, білі ручки ломить,

Чужі дочки йдуть до церкви, моєї немає.

Чужі дочки йдуть до церкви, аж коснички в’ються,

А у мене сиротини дрібні сльози ллються...

Начальником комбінату був чоловік на прізвище Бахлєр. Жили у

дерев’яному бараці, було чисто, тепло, зі зручностями. Сторож Ріга (був

родом з України, в Австрію потрапив у роки Першої світової війни) на

ніч барак замикав, а вранці відчиняв. На фабриці для полонених дівчат

був нормований робочий день, «годували слабенько, платили по

30 марок». Всі виробничі процеси були механізовані, після просушки

дерево розпилювали на дошки, дівчата переносили їх і сортували по

розміру. Ганна трохи розуміла німецьку, українською перекладала дівчатам

команди австрійців. Виготовляли бараки у розібраному вигляді

і відправляли кудись.

У неділю робітникам дозволялося виходити за межі табору, лише

з позначкою «OST» на рукаві, – ходили у місто, до церкви (навіть збе-

реглася фотографія того періоду, де дівчата стоять біля церкви, Ганна

крайня ліворуч у нижньому ряді) (рис. 2). Ганна з подругою провідува-

ли знайомих дівчат, які працювали у домашньому господарстві, допо-

магали доїти корів, господиня дозволяла пити молока досхочу, – по-

вернутися треба було у табір до відбою (21.00).Із дівчатами працювали

військовополонені офіцери –

переважно пілоти з Бельгії,

Франції, Канади, завжди три-

мали себе гідно. Їх харчували

набагато краще, вони могли

вести листування, отримува-

ли посилки від рідних. Таємно

слухали радіо, зробили підкоп

до річки, що протікала з боку

їхнього бараку, непомітно ви-

ходили на прогулянки. На ве-

ликі свята, особливо Різдво,

чоловіки щедро пригощали

дівчат солодощами: приноси-

ли торти, шоколад.

«Були там до 1945 року,

доки капітулювала Австрія»,

– одного ранку дівчата про-

кинулися і побачили у всіх

вікнах білі прапори. Ту тери-

торію звільнили американці.

Пілотам повернули військову

форму, і вони відразу пере-

вдягнулися, щемно прощалися з дівчатами. Були змішані відчуття.

Полонених дівчат забрали у розсильний пункт за 40 кілометрів. На

кожному бараці був напис, Ганну з сестрою помістили у «Полтавську

область». Паромом перевозили через річку, слідкували, щоб не тікали.

Потім їхали потягом, у вагоні, де перебували Ганна з Дариною, було

близько 40 осіб, у інших – до 90, всього рухались чотири вагони. По-

вернення додому тривало до осені. Дорога була зруйнована, тому три-

валий час доводилось проводити у вагонах, доки ремонтували шлях:

прокладали колії та відновлювали мости. Дозволяли виходити за їжею,

купатися у водоймах. Ганна Олександрівна згадувала, як вона виміня-

ла за спідничку величезну хлібину з печі в Угорщині, яку вони ледве

донесли з подругою до потяга. Коли приїхали на станцію Лубни, одна

з дівчат побачила на пероні свою сестру і вибігла до неї, зустріч була

радісною і вологою від сліз, усіх запрошувала до себе додому, у потяг

більше не повернулась. А всі інші поїхали до Полтави для обов’язкової

реєстрації. Завезли у Полтаву, вагон загнали у Сагайдак, у тупик. Три-

валий час ніхто не приходив, а потім зайшли військові і пограбували,

забрали все, що в кого було, під загрозою розправи.

Ганна з Дариною повернулися у Михнівці. «Жила у бабусі Насті

Олександрівни, а там було ще три дівчини, «всяко було».

Ганна працювала ланковою. У 1947 р. менша сестра поїхала на Урал

забрати найменшу Тетяну. Повернувшись, побудувала невелику хату, в

якій жили, але Тетяна повернулась назад, коли їй виповнилось 17 ро-

ків.

Ганна Олександрівна одружилася з Кирилом Дмитровичем Сме-

танком (1909 р.н.), який прийшов з війни без ноги, за спеціальністю

був зоотехніком, працював старшим бухгалтером у колгоспі, пізніше

перекваліфікувався (їздив у Полтаву на курси) працював у школі вчи-

телем. Запросив Ганну у гості до сестри, своєї хати не було. Пішла гряд-

ки садити у травні, сиділи у лісосмузі, говорили, домовлялися. Його

дружина померла у квітні від інсульту, залишився 8-річний син Юрій

(1940 р. н.), у липні зійшлися. Був приємним, увічливим, жалів Ганну.

Жінка пригадала пісню про нелегке життя:

Із-за гори, та із-за гори вітрець повіває,

А мати й дочку, ой, про життя питає.

Спитай, мати, ой, спитай, мати,

Ой, свого дитяти.

Ой, сіре утя на морі ночує,/2

А воно моє, ой, все горенько чує.

Перве горе, ой перве горе, ой, дитина малая,

Ай друге горе, а другеє горе, ой, свекруха лихая.

А третє горе, ой, мій милий, ой, рано іде в поле орати,

Іде рано, ой, іде рано у поле орати,

Ой, мене, ой, мене ж воли поганяти.

Ой, гей, воли, ой, гей, воли сірі, половії,

Ой, пройшли ж мої, ой, літа молодії.

Ой, гей, воли, ой, гей, воли сірі, половенькі,

Ой, пройшли ж мої літа молоденькі.

Пішла до нього у хату, валькувала її, очеретом укрили, обжилися,

жили там 20 років. «Були в тій хаті, там і коров’ячий роддом, був і люд-

ський». Хата стояла на місці, де тепер встановлений пам’ятник чорно-

бильцям.

У 1949 р. народилася дочка Надія, у 1955 р. – син Микола. Малень-

ким дітям любляча мати співала колискові:

Ой, ну, ну, ну, котарю,

Загонь вівці в кошару,

Нехай вони не бродять,

І дзвонички не гублять.

А-а, а-а, а.

Або:

Ой, ви, люлі-люлі,

Налетіли гулі,

Стали думать і гадать,

Як нам дівчинку приспать,

А-а-а-а-а…

Чи:

Ой, ви, коти, коти два,

Сірі, білі обидва.

Сірі, білі, волохаті,

Не бігайте кругом хати,

Не дратуйте цуценяти,

Бо цуценя дзяволить,

Наша дівчинка не спить.

Ганна займалася різною роботою. Зокрема, вибирала коноплі. Цей

процес був тривалим і трудомістким. Восени рвали спочатку плоскінь,

потім матірку, поміщали в копи на річці Сліпорід, мочили їх три тижні,

потім витягували, сушили, м’яли, тіпали на терниці, костриця йшла

на паливо, а витіпані коноплі готували до прядіння. Жінка вміла дуже

тонко прясти, вишивала хрестиком і гладдю рушники, картини, оздоблювала

узорами сорочки на уставках (була найширша «лиштва», ниж-

че рукав був чистим), подолі, вузьких манжетах, обшивала горловину

та розріз пазухи. Праця часто супроводжувалася піснями і сумними і

жартівливими:

Ой, уже сонце на лану, та й я додому полину.

Ой, пусти, пане голубчику,

молодих дівчат до хлопців гулять,/2

Молодих жінок до малих діток,/2

А старих бабів до сивих дідів.

У чужого прикажчика додому пора,

А в нашого чухисраки ще й думки нема.

Та поки стане, подумає,

та товсту жо.. та почухає,

Та пройде пора, настане друга.

У родині панувала дружня тепла атмосфера. Так проходили роки,

виросли діти, подарували онуків, а ті в свою чергу – правнуків. Після

смерті чоловіка Ганна Олександрівна проживає з дочкою. Вона втрати-

ла зір, але зберегла любов до життя, віру в людей, вміння співати. На-

останок господині заспівали народну пісню, рядки якої звучать в українському

фільмі «Пропала грамота» у виконанні легендарних акторів

Івана Миколайчука та Федора Стригуна:Ой, вербо, вербо, де ти зросла,

Що твоє листячко вода рознесла,

Ой, знесла ж знесла, тиха вода,

А я молода, як ягода /3

Не піду й заміж за рік за два /2

А я піду, ой, п’ятого за того п’яницю проклятого /2

А він не їсть, не п’є, а він щовечора до шинку йде. /2

Та пропив коня вороного, сам вертається по другого.

А я молода та протів його несу сто рублів золотого /3

Викуплять коника вороного.

Ой, не раз, не два викупляла,

В вишневім садочку ночувала. /3

Разних пташечок вислухала. /2

Ой, зозуленька: «ку-ку», за що ж я терплю таку муку. /2

Ой, соловейко: «тьох та тьох, тьох»,

Котяться сльозоньки, мов той горох.

Зафіксована життєва розповідь Ганни Олександрівни Сметанко

є вагомою і потрібною складовою для досліджень історії та культури

Полтавщини вказаного періоду.

Джерела

Матеріали етнорозвідки до Лубенського району у 2016 році // Робочий архів

відділу етнографії ПКМ ВК.

М. П. Пісцова

Нотатки Лубенської етнорозвідки (про Ганну Сметанко)

У публікації наведена розповідь інформаторки Ганни Олександрівни

Сметанко, записана під час етнорозвідки до села Михнівці Лубенського ра-

йону в 2016 р.